Рада козацьких отаманів України
Меню сайту

Категорії розділу
Мої статті [41]

Пошук

Головна » Статті » Мої статті

18 листопада 1918 р. - розгром повстанцями під залізничною станцією Мотовилівка офіцерської дружини гетьмана П.Скоропадського


За період перебування уряду П.Скоропадського при владі, тобто за сім з половиною місяців, відбулися корінні позитивні зміни. Так, у галузі фінансів було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Важливими були і судові реформи: було налагоджено судову справу, суд на нових засадах, укладено багато нових законів. Починав активно діяти новий державний апарат. Робилися спроби створити 300-тисячну національну армію. Навесні 1918 р. Українська армія нараховувала 15 тис. вояків, мала близько 6 тис. гармат і 250 кулеметів. Було розпочато поновлення козацтва та формування Військово-Морського флоту УНР.

Позитивні зміни відбулися й на культурно-просвітницькій ниві. Було засновано 150 нових українських гімназій, два університети, національний архів, бібліотеку, яка мала понад 1 млн. книг.  27 листопада 1918 р. було створено Українську академію наук у складі 12 академіків (Д.Багалій, В.Вернадський, А.Кримський, О.Левицький та ін.). Відкрито Національну галерею мистецтва, Український історичний музей, Український національний театр під керівництвом П.Саксаганського, "Молодий театр" Л.Курбаса. Засновано Національну оперу, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. Здійснено українізацію шкіл усіх ступенів починаючи з народних і завершуючи двома університетами. Було засновано також кілька великих видавництв.

Можливості проведення Українською Державою зовнішньої політики обмежувалися об'єктивними причинами: світовою війною та цілковитою залежністю України від Німеччини та її союзників. Антанта із зрозумілих причин ставилась до України вкрай вороже. Поза тим, П.Скоропадський проводив активну зовнішню політику. Зокрема, він чинив тиск на Румунію, яка анексувала Бессарабію і Підляшшя, старовинні українські землі, окуповані Німеччиною та Австро-Угорщиною. Восени 1918 р. було направлено дипломатичні місії до Фінляндії, Швейцарії і скандинавських країн.

Влітку 1918 р. позиції гетьманського режиму різко похитнулися. Це призвело до перегрупування політичних сил. Основна частина українських есерів та більшовиків не припиняли безкомпромісної партизанської боротьби. Більш помірковані соціалістичні партії вирішили об'єднатися в політичний блок, який не виключав можливості мирного розв'язання питання про владу. Ініціативу об'єднання політичних партій, культурних, економічних і професійних організацій взяли на себе українські соціал-демократи на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою. Вони ввійшли до Національно-державного союзу як опозиційного до гетьмана блоку (створений у травні 1918 р. у складі кількох партій на чолі з демократами-хліборобами) й усунули звідти демократів-хліборобів. Блок дістав іншу назву – Український національний союз. Він проголосив, що має на меті встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом. Український національний союз очолив В.Винниченко. Він негайно вступив у контакт з представниками Росії X.Раковським та Д.Мануїльським. Останні від імені Раднаркому обіцяли допомогу Національному союзу, коли той організує повстання проти гетьмана. Український національний союз заявив, що виступатиме за встановлення в Україні законної влади, відповідальної перед парламентом, обраним на демократичних засадах.

П.Скоропадський зробив спробу зблизитися з Українським національним союзом, почалися переговори. У результаті було сформовано новий склад уряду на чолі з Ф.Лизогубом, членами якого були також кандидати від Національного союзу. Цим компромісом соціалістичні партії не задовольнилися, а тому продовжували готувати повстання проти режиму.

Воєнно-політична ситуація в Європі у той час складалася не на користь України. У Німеччині вибухнула революція і німецькі війська поверталися на Батьківщину. Антанта вбачала Україну німецьким сателітом і воліла бачити Росію „єдиною і неділимою” у старих кордонах.

Про визнання України незалежною державою країнами-переможцями у Першій світовій війні не йшлося. Зрештою, це саме було проголошено і американським президентом Вільсоном у його відомих 14-и пунктах. Серйозно готувалися прибрати Україну до своїх рук і більшовики, не жаліючи грошей на формування п’ятої колони в Україні під виглядом пролетарського антигетьманського руху в Україні.

Брак часу, відсутність політичного порозуміння між різними політичними силами не дозволили створити боєздатну армію і флот, які могли б твердо і надійно стати на захист суверенності Української Держави. Одночасно розвернулася кампанія з дискредитації українського війська. Дали про себе знати різноманітні союзи руських офіцерів та інших відверто антиукраїнських організацій, що пишно цвіли при гетьманському управлінні. У різних регіонах України на  повітря почали злітати склади з вибухівкою. Під м. Києвом порохові склади горіли майже тиждень. У зв’язку з вибухом арсеналу в м. Одесі в арештованого по цій справі російського консула М.Бека під час обшуку було знайдено „Інструкцію для Червоних гвардій” для підготовки загальноукраїнського більшовицького повстання. Червона армія вже була готова до вирішального походу на Україну, більшовицькі загони вже з’явилися на північно-східних теренах України, а в Курську вже знаходився сформований в м. Москві „український” (тільки без українців) уряд радянської України.

11 листопада 1918 р. німецьке командування оголосило наказ про завершення свого перебування в Україні. Цей наказ і загроза змови вплинули на гетьмана так, що він вирішив повністю змінити свою політику. Опинившись в міжнародній ізоляції і не маючи підтримки в Україні, розуміючи, що з відходом німецький і австро-угорських військ Україна зостанеться віч-на-віч з більшовиками, гетьман П.Скоропадський 14 листопада 1918 р. грамотою проголошує федерацію України з небільшовицькою Росією. Цим гетьман розраховував отримати підтримку Антанти, особливо Франції.

Але антигетьманське повстання звело нанівець плани співпраці України з Францією. Французи з соціалістами Винниченка справи мати не хотіли і переключилися на переговори з білим рухом у Росії.   

Заклик до розгрому Гетьманщини сприйняли ліві російські есери, махновці, анархісти, більшовики. Більшовики спочатку не висували власних вимог, задовольняючись гаслами Директорії. «Під прапори Петлюри ми послали усі свої революційні комітети», — згадував В.Антонов-Овсієнко, який пізніше командував наступом Червоної армії в Україну.

Розповсюджуючись у такий спосіб, повстання охопило величезну територію, воно стало загальнонародним. Україна швидко занурювалася у вир громадянської війни. Стрімке поширення повстання, масова підтримка Директорії військовими та цивільним населенням свідчили, що консервативна ідея не спиралася в Україні на серйозне соціальне, а тим більше національне підґрунтя. Гетьманський режим тримався лише в центрі, державні структури на периферії виявилися кволими і недієздатними. Тому зміна влади у провінції відбувалася без серйозного опору. Грамота П.Скоропадського про федерацію з білою Росією не стала ні причиною, ні приводом до повстання, проте значно вплинула на його розвиток, розширивши коло прихильників.

 

Повстання почалося 16 листопада 1918 р. одночасним виступом військових частин у Білій Церкві (Окремий загін Січових Стрільців), Бердичеві (Чорноморський кіш) та Харкові (2-й Запорозький полк). Вранці 16 листопада Окремий загін Січових Стрільців був піднятий по тривозі. Перед строєм стрільцям оголосили про початок повстання та про перехід на бік Директорії. На той момент бойовий склад загону нараховував 46 старшин, 816 рядових, 12 кулеметів і 4 гармати. Стрільці швидко роззброїли загін місцевої державної варти та кадри кавалерійського полку – гетьманські частини здалися без бою. Надвечір стрільці просунулися на ст. Фастів, де так само без бою роззброїли державну варту і загін сердюків. Директорія та штаб повстання переїхали до м. Фастова.

Успіх повстання прямо залежав від позиції німецької військової влади. Але після закінчення Першої світової війни та перемоги в Німеччині буржуазно-демократичної революції німці прагнули якнайшвидше залишити Україну. 13 листопада створена німецькими вояками у Києві Велика солдатська рада ухвалила рішення про невтручання у внутрішні справи українського народу.

15 листопада делегація Січових Стрільців повідомила командування німецького гарнізону в м. Білій Церкві, що «цими днями почнеться український національний рух», маючи на меті заручитися його нейтралітетом. Наступного дня у м. Білій Церкві відбулися українсько-німецькі переговори.  Українську сторону представляли В.Винниченко, С.Петлюра та Ф.Швець, німецьку – представники Великої солдатської ради з Києва. Переговори закінчилися підписанням 17 листопада 1918 р. угоди між «Українським республіканським правительством» та солдатською радою. Директорія гарантувала недоторканість і своєчасне перевезення німецьких військ за межі України, німецька сторона зобов’язувалася не втручатися у внутрішні українські справи.

18 листопада 1918 р. Окремий загін Січових Стрільців при підтримці бронепотягу рушив на м. Київ. Дізнавшись про виступ Директорії, гетьманське командування відрядило до м. Білої Церкви офіцерський загін під командуванням полковника М.Святополка-Мирського та 1-й Сердюцький полк з кінною сотнею у супроводі бронепотягу. У бою під Мотовилівкою Січові Стрільці завдали поразки гетьманським військам. Офіцерський загін був розбитий, більша частина сердюків потрапила в полон. Повстанці зайняли м. Васильків. Перемога під Мотовилівкою стала своєрідним каталізатором для розгортання масового збройного виступу по всій Україні.

 У другій половині дня 14 грудня 1918 р. гетьман П.Скоропадський підписав зречення від влади на користь Ради міністрів, остання «ухвалила скласти з себе повноваження і передати владу Директорії».

Українська Держава Гетьмана П.Скоропадського поступилася місцем Українській Народній Республіці. Також Рада міністрів передала новій владі державну скарбницю, у якій нараховувалося близько 3 млрд. крб. 

Гетьманська влада в ході повстання дійсно була ліквідована «вщент». Але на заміну їй не було створено реального владного механізму. Директорія порівняно легко здобула перемогу над гетьманщиною і прийшла до влади. Але це свідчило не про її силу, а про слабкість суспільних сил, що намагалися побудувати українську державність на авторитарних засадах. Революційно-демократичні традиції в конкретних історичних умовах того часу виявилися сильнішими від консервативних. Збройне повалення Гетьманської Держави, в результаті якого була відновлена УНР і влада перейшла до Директорії, по суті розв’язало повномасштабну громадянську війну в Україні. І з перемогою Директорії ця війна не припинилася.

Для створення регулярної армії на той момент в Україні існувала цілком достатня матеріальна і кадрова база. З часів Першої світової війни на території України залишилися склади двох колишніх фронтів Російської армії. Чималі військові запаси були накопичені на базах восьми  територіальних Армійський Корпусів, створених за часів Гетьманату. Командир ІІ-го Подільського Армійського Корпусу генеральний значковий П.Єрошевич вважав, що їх матеріальна база дозволяла за 10-15 днів розгорнути і утримувати півмільйонну армію. Не бракувало й підготовленого військового контингенту – генералів, офіцерів, підстаршинського та рядового складу. Після остаточної демобілізації старої Російської армії багато офіцерів залишилося в Україні. Велика частина їх служила у Збройних силах Української Держави. Після відречення гетьмана П.Скоропадського від влади більшість старшин гетьманської армії не прийняли влади Директорії – уряду українських соціалістів і перейшли до білих формувань. Але залишалося достатньо таких, що потенційно могли служити українській владі. Про це свідчили підтримка військовими протигетьманського виступу та вирішальна роль, яку вони відіграли у швидкому розгортанні та успіху повстання.  

Генерал О.Осецький, полковники В.Тютюнник і В.Кедровський працювали в Оперативному штабі та брали участь у розробці військових планів повстання. З восьми командирів Армійських Корпусів два: генеральний значковий С.Дядюша командир І-го Волинського Армійського Корпусу (м. Житомир) та генеральний значковий П.Єрошевич командир ІІ-го Подільського Армійського Корпусу (м. Вінниця) відразу підтримали Директорію. Важливу роль у ході повстання відіграли бойові старшини П.Болбочан, А.Пузицький, В.Пелещук, М.Крат та ін.

Проте Директорія, оголошуючи загальну мобілізацію, прагнула надати повстанню масовий, народний характер. У наказі прямо йшлося про те, що «ця мобілізація тимчасова і не на довгий строк, щоб закріпити демократичний лад і підготовити нову Українську армію до чергового призову». Для заохочення селян до вступу в Республіканську армію Головний отаман С.Петлюра видав наказ, яким пообіцяв дати додаткові земельні наділи усім, хто своєчасно стане до війська. Але повстанські армії утворюються для боротьби за владу, а для захисту країни вони непридатні. На думку багатьох військових фахівців, мобілізаційний декрет Директорії зруйнував ті невеликі, але боєздатні частини, що підтримали повстання проти Гетьмана.  

Створена в ході протигетьманського повстання Республіканська армія УНР успішно виконала головне завдання – здолала військовий опір протигетьманських сил. І хоч основу її складали військові частини, що перейшли на бік Директорії, головною рушійною силою стали численні селянські загони, які на заклик Директорії взялися за зброю. Тому збройні сили, які привели Директорію до влади, мало скидалися на справжню регулярну армію. Щодо її чисельності на момент перемоги повстання, то мемуаристи і дослідники називають фантастичні цифри – до 300 і навіть 400 тис. вояків, але більшість тогочасних військовиків і політиків оцінювали її більш реально – 45-50 тис.

Переважна більшість військових формувань Республіканської армії УНР у той час складалася з селянських загонів місцевого формування, бійці яких, поваливши гетьманську владу, першими, знову ж таки на заклик Директорії, «пішли ділити панську землю», не чекаючи прийняття відповідних законів. Тому майже одразу після остаточної перемоги в армії залишився той елемент, що перебував у складі регулярних військових частин або вбачав у подальшій службі певні перспективи. Чисельність цього армійського контингенту становила приблизно 50 тис. вояків. Але й за такої кількості армія складалася переважно з селянських загонів. Ось як образно  писав про це І.Мазепа: «Бистро, як гірський потік виросла армія Директорії, але так само швидко почала потім розпливатися. Армія, що виросла з могутнього зриву селянських мас у боротьбі за землю й волю, як тільки цю безпосередню мету досягнено, фактично перестала існувати як цілість». У той час, як на її кордонах уже палала війна, УНР мала напівпартизанську армію. Створені нашвидкуруч військові частини не набули справжнього бойового досвіду, не засвоїли тактики, що дозволило б успішно воювати з боєздатним противником. Отаманами була взята на озброєння примітивна тактика «ешелонної війни». Легкі перемоги над гетьманцями породжували у новоспечених командирів надмірні амбіції, самовпевненість, зневагу до військової дисципліни.

Побоюючись погромних настроїв, що поширювалися серед вояків Дніпровських дивізій, які зайняли м. Київ, командування Осадного корпусу наказало отаманам Д.Зеленому (1-ша Дніпровська дивізія) та О.Данченку
(2-а Дніпровська дивізія) відійти на околиці, а в місті залишити лише дивізію Січових стрільців. Цей наказ викликав обурення у дніпровських отаманів і мав в подальшому прикрі наслідки. У січні 1919 р. отаман Зелений перейшов на бік радянської влади.

У ході повстання було «розбазарено» велику кількість засобів матеріально-технічного забезпечення армії. Офіційно озброєння і майно пішло на оснащення новостворених повстанських частин, але у великій кількості майно розкрадалося авантюристами-отаманами, посадовими особами, залізничниками, селянами й рядовими козаками. Протягом місяця повстання практично зникло тилове постачання усіх корпусів, розраховане на 6 місяців користування. У результаті Дієва Армія УНР протягом усього 1919 р. відчувала брак зброї та амуніції. Восени через незадовільне матеріально-технічне постачання вона майже втратила боєздатність, а згодом зазнала гуманітарної катастрофи.

Анатолій Грива

 

Категорія: Мої статті | Додав: Фест (15.11.2013)
Переглядів: 922 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 102

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Рада козацьких отаманів України © 2017
Вітаємо Вас Гість | Головна · Реєстрація · Вхід
Сайт створено у системі uCoz студією Срочно-Сайт.org