Рада козацьких отаманів України
Меню сайту

Пошук

Головна » 2017 » Травень » 5 » Українські жінки, стосунки козак-жінка!
15:13
Українські жінки, стосунки козак-жінка!

Справжні козаки шанували жінок, а українки відповідали їм коханням та вірністю. Стосунки між чоловіком та жінкою в Україні завжди були побудовані на глибокій шані та взаємній повазі.

Звичаї козаків, виховували у парубків шанобливе ставлення до жінки – матері, сестри, дружини, коханої дівчини. Відсутність постійного спілкування з жіноцтвом на Січі не призводила до забуття, байдужості та зневаги, більше того, спричинювала обожнення жіночого начала.

Ми жінок мусимо любити,

Так як наших сестер, матерів.

А, опріч їх, не треба нікого любити,

І утікати як від злих чортів

(Українська народна пісня)

Українська жінка завжди була чоловікові надійним товаришем, вірною супутницею, вправною господинею. Вона була готова у будь – який час відбити ворожий напад, при цьому пильно піклуючись про сім’ю. Вільний

Нестабільне життя біля татарських кордонів зумовлювало необхідність озброєння. За таких умов жінки переймалися інтересами чоловіків і братів. І хоча Запорізька Січ була недоступною для жінок, проте українка мимоволі була пов’язана військовими обов’язками. У місцевості, повній небезпек, їй часто доводилося ставати на захист родинного вогнища, домашнього майна.

Життя на прикордонні привчало українських жінок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину із зброєю в руках. Становище жінок в Україні за козацької доби було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими світським та церковним законодавством. Жінка в Україні володіла свободою більшою ніж будь – де. Московщина в той час вже утвердилась як сильна деспотія, і одним з перших актів закріпачення народу стало знищення жіночої свободи. Посилаючись на Біблію, де «жона да убоится мужа свого», російський Домострой нагадував, що за «непослушание» чоловік повинен бити жінку «и ребра ей сокрушать».

А в Україні було цілком інакше. Стосунки чоловіка та жінки були рівноправні, жінка мала велику свободу. Жіноцтво зберігало свої права, навіть розширювало їх, а суспільний устрій розвивався демократичним шляхом. Нарівні з чоловіками українські жінки були об’єктом прав і зобов’язань. Карні норми забезпечували цілковиту охорону жінки, інколи право брало їх під спеціальний захист, наприклад, вагітних жінок. Дружина козака мала багато прав, які сьогодні можуть здатися дивними. За Правом-Законом Січі, удовиці козаків-героїв одержували довічну турботу села і право народжувати дітей від коханих мужів і парубків для збереження Слави героя й імені його. Тому цей Закон-Право славили у піснях. Із загибеллю козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. І усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл на Русі.

Жінка козака, засудженого до смертної кари, мала непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування дружини та дітей злочинця не йшлося. Більше того, в Україні існував звичай, за яким лише жінка могла зберегти життя засудженому на смерть козакові, якщо згоджувалася взяти з ним шлюб.

Постійна небезпека, війни і повстання були тими обставинами, що історично створили тип жінки-оборонця своєї садиби і родини, привчили українок до витривалості, самостійності, сміливості, вміння постояти за себе зі зброєю в руках.

За звичаями Січі, як справжні лицарі, козаки мали суворо дотримуватися ґречності з жіноцтвом. Наскільки великої ваги надавалося стосункам жінки і чоловіка, свідчить звичай, згідно з яким покарання чекало кожного, хто образить жінку. Коли козак «зганьбить жінку не за пристойністю - публічно на базарі киями покарати».

За свідченням джерел, козацький отаман Іван Сірко досить суворо дотримувався цієї традиції. Бо за кривду, вчинену кимось із запорожців полоненій туркені, черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти. Це виділяє запорозьких козаків зі всіх воїнів того часу як високоморальних і благородних лицарів, захисників справедливості і доброчинності.

Запорожцям не дозволялося бути жонатими у місці їхнього проживання (на Січі), а жінкам одружених годилося жити поблизу, в зимівках і слободах, куди козаки навідувалися час від часу. Однак брати участь у козацьких судах жінкам не заборонялося.

Козак до жінки ставився підкреслено з повагою, великодушно та шляхетно. Вона була для нього зіркою Світла, до якої хоч близько, але дотягнутися «зась». Суворі січові звичаї і порядки, які не допускали жінку на Січ, хто б вона не була: чи люблячою дружиною, чи коханою дівчиною; спартанський, аскетичний спосіб життя воїна-лицаря сприяли вихованню в козака високої святості до прекрасної половини людського роду.

За її честь і волю козак йшов, не задумуючись, і у вогонь, і у воду. Дітям своїм козаки давали настанову:

« Бережи, сину, заповідь батька свого і не відкидай науки матері своєї!»

За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П. Надхіним на Катеринославщині дізнаємося: „Молодий козак за якийсь злочин був засуджений до смертної кари. Коли засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак, що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє від страти".

Поряд із Січчю не меншу, а нерідко й більшу роль у формуванні українського характеру відігравало жіноцтво. Найвищі чоловічі якості - честолюбство, сміливість, звитяжність тощо завжди мали простір для цілковитого втілення на Запоріжжі, але ніколи не спрямовувались на «боротьбу за хатню владу». Жіноцтво ж мало доволі повну свободу самовираження вдома. Воювати козаку з дружиною вдома було не до лиця, бо «жінка за три кутки хату держить, а чоловік лише за один».

Гійом Левассер де Боплан, французький інженер, який мандрував Україною у XVII сторіччі, писав: «Тут дівчата, на відміну від традицій, прийнятих у всіх народів, самі залицяються до молодих людей, котрі їм сподобалися: дівчина заходить до хати парубка, якого кохає, коли сподівається застати батька, матір і самого обранця. Зайшовши до покою, вона вихваляє того, хто вразив її серце». Далі дівчина просила батьків парубка дати згоду на шлюб. Ті, як правило, погоджувалися, тому що боялися накликати на себе гнів Бога. Цей народний звичай побутував довго, що свідчить про високе становище українських жінок.

Також відомий мандрівник Павло Алеппський, уперше ступивши на українську землю в Рашкові на Дністрі 1654 року, одразу зауважив, наскільки культурний український народ: «Починаючи цим містом, себто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малими винятками, навіть здебільшого їхні жінки та дочки, вміють читати та знають порядок богослужби й церковний спів».

  • В Україні правове становище жінок-шляхтянок нормував Статут. У його карних і цивільних постановах був проведений принцип рівного права для чоловіків і для жінок. Зміст статей Литовського Статуту 1566 і 1588 рр. підтверджує, що всі привілеї і права, якими могликористуватися жінки- представниці вищих суспільних станів, залежали від їхнього майнового становища. Воля й повноправність українського жіноцтва проявлялась у багатьох явно політичних вчинках.

Проводжаючи чоловіків на Січ, жінки-козачки брали на себе всі обов’язки: господарські, виховання дітей, забезпечення родини. А під час ворожих нападів гуртувалися, бралися за зброю. Героїчний подвиг Орисі Завістної описує в історичній повісті «Облога Буші»

М. Старицький. Ця мужня жінка не пошкодувала життя задля оборони рідної землі - підірвала себе і сотню ворогів, підпаливши пороховий льох. І такі випадки непоодинокі - войовничих українок у козацьку добу було немало. Одна з них славетних українок - волинська княгиня Софія Ружинська. В 1609 році вона, особисто командуючи загоном у 6000 чоловік піхоти і кінноти, з прапорами й музикою взяла штурмом замок князів Корецьких у м.Черемошні. Мов Богиня-Берегиня, часто сама зі зброєю в руках захищала свою родину. Софія Ружинська та Ганна Борзобогата-Красенська, наприклад, відмовлялися підкорятися вимогам місцевої влади і навіть розпорядженням польського короля. За істориком Антонієм I, жінки-шляхтянки в досліджуваний період ведуть досить активне політичне життя, беручи участь у конференціях, нарадах та сеймиках, у з’їздах сільських господарів... А коли на межі XVI – XVII сторіч православ’я стало в Україні прапором боротьби із засиллям польської мови та польської культури в цілому, немало найдостойніших жінок сміливо ставали на захист православ’я.

Зневага до жінки вважалася тяжким злочином і суворо каралася. А козаки вважали, що коли чоловік образить жінку, то такий злочин «знеславить усе Військо Запорозьке».

Українська традиція містить інформацію про амазонок, які пов'язуються безпосередньо з нашим народом. Так, фольклористи записали досить численні пісні, колядки й балади про дівчину-воячку, яка;

"Попереду війська поїхала,"

"Попереду війська конем грала,"

"А позаду війська мечем махала."

Уже в наші дні дослідник зі Львова український філолог, професор Львівського національного університету імені І. Франка, Іван Денисюк на основі дослідження фольклорного матеріалу та вивчення історичних друкованих джерел, статей, мемуарів зробив наукове відкриття: Волинь була місцем амазонок. У селі Тур Ратнівського району біля святого озера віднайдено кургани жінок-воїнів. І тут він записав пісню,про жіночий полк в якій говориться, як:

"Через болото полонськоє,

Там ішло військо дівоцкоє."

«Дівочим військом» там же, на волинському Поліссі, називають дівчат, які супроводжують вбрану «кустом» дівчину під час обряду «водіння куста», що проводиться на Зелені свята. А на Ратненщині є «дівочі могили», в яких, за переказами, поховано жінок-войовниць.

В цій пісні оспівується організоване амазонське військо. В цьому жіночому полку був свій прапор - „корогва" і навіть полкова музика - „барабан". До наших часів дійшли старі волинські колядки, які свідчать, що участь жінок у війні була поширеним явищем.

В одній з пісень з села Колодязного розповідається про трьох удовиних дочок, з яких одна йде на війну і завойовує половину турецького війська. Як свідчить загальний опис, поліські амазонки мали великі груди. Першу згадку про дивожон знаходимо в „Повести временных лет".

Другий львівський дослідник бойових мистецтв українців, автор двох книг Тарас Каляндрук також знайшов чимало розповідей про українських амазонок. Зберігся малюнок з Радивілівського літопису, де зображені жінки в армії Святослава, - розповідає Тарас Богданович.

Є опис грецьких вчених, що у 971 році в битві з візантійцями серед загиблих русинів знайдено мертвих жінок у чоловічому одязі, які воювали нарівні з чоловіками.

Загони амазонок брали участь у бою проти візантійського царя Цимісхія 22 липня 971 року. Коли вони почули, що князя Святослава поранено, то подвоїли свою одчайдушність, забули про обережність і увірвались в Конону, де стояв імператор Цимісхій. Володарку „амазонської раті" називали Славунею."

Про країну амазонок розповів відомий письменник і громадський діяч Сергій Плачинда у своїй книзі-есе „Лебедія". В Україні-Руси жіночі бойові загони, яких греки називали амазонками (іран. «ha-mazan» - жінка-воїн), були вправними вершниками, хоробрими і витривалими.

Вони добре володіли мечем, бойовою сокирою, списом, луком і стрілою. Поряд із військовими справами займалися і скотарством (надто дбали про коней), мисливством, рибальством, хліборобством та ремісництвом.

Жінка-шляхтянка в Україні одержувала спадок після батьків. Ця власність виступала економічною основою її незалежності. Шляхтянка також успадковувала майно чоловіка, за його заповітом. Чоловік-шляхтич часто дарував дружині маєтки чи їхні частини, а також різні коштовні речі. Тому українські шляхтянки, як правило, були одноосібними власницями всілякого майна. Бувало, що дружини шляхтичів мали у своїх руках більшу частину родинних статків.

Розпоряджалися власним майном українські шляхтянки теж на свій розсуд. Зокрема, шляхтянка могла дарувати власні маєтки чи їх частини чоловікові. Часто дружини і матері шляхтичів, коли ті, офіційно вважаючися головами сімей, вели судові тяжби, брали жваву участь у ході процесу, втручаючись у справи, навіть коли це не передбачалося процедурою.Про все це не відав російський князь Андрій Курбський, який, рятуючись від свавілля царя Івана Грозного, емігрував на українську Волинь і тут одружився з вдовою, княгинею Марією Гольшанською. Шлюб виявився невдалим, процес розлучення переріс у справжню війну компроматів, і, зрештою, своєвільна українка таки виграла справу. Все це було абсолютно неочікувано для росіянина, який звик, що дружина має виступати слугою чоловіка і ні в чому йому не суперечити.

Мемуарист Михалон Литвин (посол Великого князівства Литовського в Кримському ханстві, мемуарист-етнограф XVI століття – Авт.) також звертав увагу сучасників на те, що жінки шляхетного стану мають право вільно «бувати в товаристві чоловіків (на відміну від татарських і московських) і носити майже чоловіче вбрання...». Не складали виключення і військові обладунки.

Як пише М. Грушевський у своїй праці «Історія України-Руси» т. І. гл. VI. «З смертю батька на перший плян виступає мати, як голова родини. Розклад родової орґанїзації поставив її на становище безпосереднє по чоловіцї… . Образ матери-вдови, розсудної, обовязкової, зручної й навіть суворої господинї або правительки рисується в нашім старім письменстві, як побачимо, сильними рисами. Він сам по собі каже припускати широку участь жінки в справах її родини й за житя чоловіка, і дїйсно ми маємо й безпосереднї вказівки про широку сферу інтересів і дїяльности жінок та досить широку свободу їх.»

У більшості країн Європи такі речі були неприпустимі.

Коли мова заходить про українських жінок (в історично-патріотичному контексті), то згадування знакових імен обмежується міфічною Роксоланою, літописною Ярославною і качанівською Юлією. Більш просунуті знавці гендеру, напруживши пам'ять, можуть спромогтися ще й на Ліну Костенко. Власне, це майже все. Тобто "майже все" лише на перший погляд. Насправді у нас все далеко не так мізерно. Треба лише час від час розширювати обрії і переформатовувати інтелектуальну матрицю. Ось, приміром, кілька вартих згадки імен.

Наслідуючи традиції руських князівен, жінки займалися добродійністю, що виявлялося в заснуванні шкіл, монастирів, будівництві церков, укладанні та виданні книжок.

За часів козаччини були жінки, які відіграли значну роль у заснуванні церков і шкіл. Євангеліє, на якому нині присягають Президенти України, було створене завдяки жінці — княгині Анастасії Заславській.

Єлена Горностаєва. Попри "москальське" прізвище (взяте у заміжжі), є українкою. Жила у XVI столітті, походила з роду князів Чарторийських. Чим заслужила на пам'ять про себе? Тим, що була фундатором Пересопницького монастиря, склала для нього прекрасний статут (товариський) і влаштувала при ньому «шпиталь для убогих і недужих і школу для науки дітей» у вказаному монастирі, збереглося знамените Пересопницьке Євангеліє, перекладене живою українською мовою (1556-1561 рр.).

Ганна Гойська, Раїна Ярмолинська, Раїна Вишневецька. Жили в часи козаччини, підтримували і розвивали монастирі як осередки тогочасної освіти та книгодруку.

Ганна Гойська походила зі старовинного дворянського роду Козинських. Шляхтичка відрізнялася міцним та незалежним характером. Її чоловік, Василь Богданович Гойський, помер приблизно у 1557 році. Ганна залишилась одна, дітей не мала і прожила вдовою довгий час. Була багатою поміщицею і володіла Почаєвом, а також селами Орлям та Козином. Відвідувала Почаївську Успенську церкву і вирішила відновити монастир, який існував вже давно, проте запустів через набігитатар, і сприяти його розвитку. Фактично саме Гойська вважається фундатором знаменитого Почаївського монастиря.

Раїна Ярмолинськазаснувала інший – Загаєцький монастир. Події розвивались за аналогічною схемою: багата вдова Ярмолинська, володіючи десятком містечок і сіл на Волині, здійснила закладку кам’яного храму та келій для монахів "не в унії перебуваючих, а в грецькій релігії Православної Церкви". Будівництво нової монастирської обителі благословив Петро Могила. Згідно із фундушевим (дарчим) записом, монастирю надавались "ґрунти, поля орані та неорані, сіножаті, ліси, гаї, сади, став з млином та інші пожитки" з чітким окресленням меж пожертви у вічне користування. Раїна Ярмолинська дала дозвіл на використання ченцями та їхніми підданими пасовиськ в інших своїх угіддях, які монастирю не належали, а також право заснування ченцями у майбутньому нового села, що й було зроблено: на монастирських землях після знищення татарами у 1675 році Мелехова виникло нове село – Малі Загайці.

Раїна Вишневецька була матір’ю князя Яреми Вишневецького – вельми недвозначної постаті в українській історії. Втім, мова не про

нього. Вишневецьку вважають найвідомішою меценаткою XVII століття. Будучи 25-річною, заклала у 1614 році Свято-Покровський монастир (Чернігівщина). Через рік – вручила дарчу грамоту Густинському Свято-Троїцькому монастирю, що стояв на землях князів Вишневецьких. Коштами Раїни Вишневецької засновано й Мгарський Свято-Преображенський монастир. У 1619 році Вишневецька відвела під будівництво монастиря частину Мгарського лісу. Епізод згадано у повісті Тараса Шевченка "Близнюки", де йдеться про те, що місце, на якому зведено монастир, Раїні вказали ангели. У 1636 році Ярема Вишневецький, шануючи починання матері, видав акт Мгарському монастирю, що підтверджував його володіння відведеними йому землями.

Сестри княжни Олена і Софія Чарторийські - надали фундацію Пересопницькому монастиреві, заснували при монастирі шпиталь для недужих вбогих, а попри нього й школу для селянських дітей. Княжна Софія переклала з грецької на українську проповіді отців церкви на кожну неділю в році, взяті з Євангелія. Згадує про її працю з похвалою наш вчений муж давнини, Кирило Тарквіліон-Ставровецький.

Галшка (Єлизавета) Гулевичівна. Має причетність до закладання підвалин Києво-Могилянської академії. Точніше та заснувала Київську братську школу, котра з часом, об’єднавшись зі школою

Києво - Печерської лаври, поклала початок Академії. Народилася Галшка у заможній родині шляхтича Василя Гулевича, найвірогідніше у

1577 році. Походила зі старовинного українського православного роду Гулевичів,котрий посідав друге місце серед можновладців

Волині і обіймав високі посади воєвод, старост тощо. У сім'ї Василя Гулевича було п'ятеро дітей - Єлизавета була наймолодшою. Її діда

Федора Гулевича було обрано владикою Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького замку. Тут Єлизавета освоює основи православ’я, українську, грецьку та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії.

Можливо, маючи такий – як сказали б зараз – бекграунд, Галшка, ставши дорослою, не могла не відписати кошти на заснування нової школи. 14 жовтня 1615 року вона складає і при свідках завіряє свій фундуш (дарчу), в якому йдеться про наступне:

  • Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх — народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи".

Так був покладений початок Київської братської школи.

Ганна Золотаренко - третя дружина Богдана Хмельницького. Ця жінка була гідною парою українському гетьману. Вона вміла мирити окремих людей та цілі козацькі роди. Саме вона навела порядки в питаннях господарства та фінансів у непрості часи. Історики навіть вважають, що її вклад в гетьманство допоміг нарешті скріпити українську державу.

Ганна Борзобагата-Красенська, Софія Ружинська, Олена Зависна. Ці панянки не фінансували монастирі, не дарували їм землі, не займалися благодійництвом. Натомість мали потяг до зброї, їздили верхи, ставали на чолі війська, коли в тому була потреба. Іншими словами, були такими собі козацькими амазонками, доводячи, що Жанна д`Арк (хоч справжня, хоч кіношна) – можлива іпостась не лише європейської жінки, а й нашої також. (Власне, і Міла Йовович-д`Арк – теж наша людина).

А тепер трохи деталей. Ганна Борзобагата-Красенська, що управляла скарбницею Луцької єпархії, з мечем у руках змагалася проти загонів польського короля Стефана Баторія. За словами очевидців, вона була справжнім воїном, не поступалася у володінні чоловічою зброєю навіть досвідченим лицарям.

Волинська княгиня Софія Ружинська, з Карабчева. Перша з названих «амазонок» на кінець XVI століття зуміла підпорядкувати собі не лише чоловіка, а й тестя — луцького духовного владику. Вона самочинно розпоряджалася маєтками й скарбницею Луцької єпископії, вела численні судові справи. І влаштовувала наїзди на маєтки сусідів. Врешті, за наказом короля, якому урвався терпець, проти неї було підняте посполите рушення цілого Волинського воєводства. А пані Ганна, одягнувши панцир і вишикувавши вірних слуг, озброєних не лише списами та рушницями, а й артилерією, завдала супротивнику нищівної поразки.

Княгиня Ружинська у 1608 році очолила армію з 6000 чоловік піхоти і кінноти. Під штандартами та пiд звуки маршу її військо взяло штурмом і спалило замок князів Корецьких у місті Черемошні й розграбувало містечко. У 1611 році вона вчинила кілька збройних наїздів на сусідів-шляхтичів і добряче пограбувала їх. У цих наїздах брало участь «до трехсот... чоловік, конно, зброино, з оружемъ, воине належачим».

А героїзм та мужність дружини сотника Зависного Олени взагалі потребує величезної шани. Обороняючи місто-фортецю Бушу (зараз село Ямпільського району Вінницької області), сотник вирішив скласти зброю, позаяк більша частина захисників полягла в битві, а польське військо увірвалося до фортеці. Олена Зависна, палко кохаючи свого чоловіка, все ж не могла вибачити йому зраду. Власноруч убивши його, помолилася й підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе й багатьох ворогів.

Сестра волинського полковника Івана Донця стала кавалеристкою, не приховуючи своєї жіночої статі. Всю кампанію 1649 року на Волині проти польських військ вона провела в боях, надихаючи своїм прикладом навіть досвідчених козаків.

Також достеменно відомо, що жінки козаків брали участь у повстанських загонах часів Хмельниччини. Так, у 1584 р. шляхтянка Остапкова з дочкою Софією організували збройний напад на маєток шляхтича Стрижевського в с. Дідківцях на Житомирщині і завдали значних збитків.

Сестра полковника Івана Доща брала безпосередню участь як кіннотник у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак загинула.

Як свідчать документи, 1524 року після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови.

Очевидно, такі дієві шляхтянки були в давній Україні й раніше. Тож не випадково дідич київський, князь Олександр, іще в 1401 (чи 1411) році, надаючи церкві св. Миколая в Києві урочище Хлапач, пише, що ці «добра» раніше були «нєкой невисты, зовемой Бісова Баба».

Владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала „мати полководця", дружина фастівського полковника Семена Палія - Феодосія. Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи проти московітів та польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань.

Також дружина Семена Палія нерідко заміняла полковника у справах (мал.)

В історії України були періоди, коли за часів козаччини саме жінка, а не гетьман, керувала всім. Існує думка, що під час гетьманування Івана Скоропадського його дружина Анастасія була правителькою держави. Старий гетьман був слабкою людиною та безвільним політиком, тому залюбки передав булаву своїй розумній і жвавій жінці. «Іван носить плахту, а Настя — булаву», — таким, можливо, надто різким історичним прислів’ям народ охарактеризував період гетьманування в Україні Івана Скоропадського.

В записаному Д. Яворницьким на Катеринославщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказі «Могила Настина» (в інших варіантах — «Могила Насті») відображено зовнішній вигляд та окремі сценарії повсякденного життя відважної отаманші на ймення Настя.Переказ розповідає про те, що Настя, носила шаблю, шаровари, шапку і «держала у себе ватагу козаків, а ніхто того не знав, що вона дівка.... Кілька років правила вона за козака. А як умерла, то тоді тільки й дізналися, що вона дівка». Сила і хоробрість цієї жінки, очевидно, були настільки великими, а її дії як ватажка настільки вправними, що козаки навіть не здогадувались про те, що ними керує «отаманша».

За твердженням італійського і польського історика початку XVII ст. Олександра Гваньїні, серед загиблих захисників замку Прухнік на Поділлі (опис подій 1524 року) були знайдені тіла переодягнених у чоловічий одяг жінок. «Для того, аби їх не розпізнали, жінки поголили собі голови....».

Записаний краєзнавцем А. Ковальовим на Дніпропетровщині (в межах колишніх Запорозьких Вольностей) переказ розповідає про безпосередню часть жінок у бойових діях козацьких підрозділів. В постанні під проводом Якова Острянина (1638 р.). активну участь брала дружина кодацького сотника Семена Мотори — Варвара. Особливо відзначилась ця жінка під час захисту повстанського табору біля Жовнина на р. Сулі.

Острянин нібито доручив Варварі Моторі стріляти особливо важливих персон у ворожому таборі, приставивши до неї шість козаків заряджати мушкети та готувати стріли. За переказом, розвідники Потоцького виявили, що джерелом «особливого зла» з боку козацького табору є відьма, яка безпомилково підстрілює ротмістрів та вельмож. Перебіжчик-реєстровець повідомив, що та відьма зветься Варварою Кодак.

«Потоцький, нібито, наказав відкривати гарматний вогонь по (сякій жінці, яку буде помічено в козацьких шанцях. Дуже багато жіноцтва полягло від розривів порохових ядер», серед них, за переказом, загинула і Варвара Мотора.

Сучасник розгрому підрозділу козацького полковника Донця під містом Заславлем, польський поет середини XVII ст. М. Кучкаревич зазначав, що ввірвавшись в козацький табір, поляки захопили «козацьку чарівницю Солоху», яку спочатку піддавали тортурам, а потім, за твердженням Кучкаревича, спалили.

Автор козацького літопису Самійло Величко, описуючи бій під Заславлем, також наголошує на участі в ньому принаймні двох жінок — сестри полковника Донця, яку визначає як учасницю козацького герця і «чарівницю», та її товаришки. Хоча літописець не підтверджує факту спалення «чарівниці», проте зазначає, що поляки піймавши ту «чарівницю з її товаришкою, повтинали їм шиї» .

Військова активність жінок згідно історичних документів постає скоріше як нормативний елемент повсякденного життя степової спільноти, а не як аномалії, об'єкту висміювання жіночої ініціативи чи зневаги.

Панівний тип жінки-козачки – це образ дружини- господині, яка дає лад в усьому при відсутності свого чоловіка, зайнятого у військових походах. Будучи грамотною, національно відданою, вона любила Батьківщину і г отова була до її захисту. Зневага до жінки-українки жорстоко переслідувалася козаками. У вироках, записаних до „Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справной книги", сказано, що 1707 р. за зґвалтування місцевої жительки Гребенички було страчено козака П. Микитченка. Згідно зі звичаєвим правом, нещадно карали не лише за присутність жінки на Січі, а й за перелюбство. За цей злочин козаки відповідали сповна. Зокрема, у вироках, записаних до „Справной книги", говориться, що парубка Грицька за такий ганебний гріх засуджено до спалення на вогнищі."

Тож не варто забувати звичаї козаків, які поклонялися жінці-матері – Богородиці. Адже храмовим святом на Запоріжжі була свята Покрова Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях її зображення, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалася Богоматері. Запоріжжя було духовною Вітчизною козацтва, символічною, ідеальною матір’ю, де «Луг–батько», а «Січ-Мати», де завжди панував культ волі.

В українських народних прислів’ях і приказках звучить повага до жінки, до її розуму, видно її роль у сім’ї: «Найкраща і найліпша спілка - то чоловік і жінка», «З доброю дружиною горе не горе, а щастя вдвоє», «Ніхто так не догляне, як вірна дружина», «Нема ліпшого друга, як вірна дружина», «Без жінки так, як без ума», «Без жінки — як без рук», «Все тільки до часу, а жінка до смерті».

А жінкам, не варто забувати, що вони козацького роду, і мають шанувати чоловіків так, як робили це жінки за козацької доби.

 

Переглядів: 236 | Додав: Фест | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 102

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Рада козацьких отаманів України © 2017
Вітаємо Вас Гість | Головна · Реєстрація · Вхід
Сайт створено у системі uCoz студією Срочно-Сайт.org