Рада козацьких отаманів України
Меню сайту

Пошук

Головна » 2017 » Травень » 3 » Українські жінки, стосунки, козак-жінка!
18:03
Українські жінки, стосунки, козак-жінка!

       Справжні козаки шанували жінок, а українки відповідали їм коханням та вірністю. Стосунки між чоловіком та жінкою в Україні завжди були побудовані на глибокій шані та взаємній повазі.

Звичаї козаків пропагували серед січовиків безшлюбність, однак виховували у парубків шанобливе ставлення до жінки – матері, сестри, дружини, коханої дівчини. 
    Відсутність постійного спілкування з жіноцтвом на   Січі не призводила до забуття, байдужості та  зневаги, більше того, спричинювала обожнення  жіночого начала. 


         Ми жінок мусимо любити, 
        Так як наших сестер, матерів, 
        А, опріч їх, не треба нікого любити 
        І утікати як від злих чортів
 


                             (Українська народна пісня) 

 

 

     Українська жінка завжди була чоловікові надійним товаришем, вірною супутницею, вправною господинею. Вона була готова у будь – який час відбити ворожий напад, при цьому пильно піклуючись про сім’ю. Вільний норов, гордість і самовпевненість української жінки сприяли її войовничості. 
     Нестабільне життя біля татарських кордонів зумовлювало  необхідність озброєння. За таких умов жінки переймалися інтересами  чоловіків і братів. І хоча Запорізька Січ була недоступною для жінок,  проте українка мимоволі була пов’язана військовими обов’язками. У  місцевості, повній небезпек, їй часто доводилося ставати на захист  родинного вогнища, домашнього майна. 
     Життя на прикордонні привчало українських жінок до витривалості,  самостійності, сміливості, вміння постояти за себе і свою родину із  зброєю в руках.             Становище жінок в Україні за козацької доби  було досить стабільним і регулювалося нормами, закріпленими  світським та церковним законодавством. Жінка в Україні володіла  свободою більшою ніж будь – де. Московщина в той час вже  утвердилась як сильна деспотія, і одним з перших актів закріпачення народу стало знищення жіночої свободи. Посилаючись на Біблію, де «жона да убоится мужа свого», російський Домострой нагадував, що за «непослушание» чоловік повинен бити жінку «и ребра ей сокрушать». 

         А в Україні було цілком інакше. Стосунки чоловіка та жінки були рівноправні, жінка мала велику свободу. Жіноцтво зберігало свої права, навіть розширювало їх, а суспільний устрій розвивався демократичним шляхом. Нарівні з чоловіками українські жінки були об’єктом прав і зобов’язань. Карні норми забезпечували цілковиту охорону жінки, інколи право брало їх під спеціальний захист, наприклад, вагітних жінок. Дружина козака мала багато прав, які сьогодні можуть здатися дивними. За Правом-Законом Січі, удовиці козаків-героїв одержували довічну турботу села і право народжувати дітей від коханих мужів і парубків для збереження Слави героя й імені його.  Тому цей Закон-Право славили у піснях. Із загибеллю козака Нечая від його вдови народилося 12 синів. І усі вони несли його славетне прізвище, збудувавши ціле село. Так само постало і село Сумилівка і ще не менше сотні сіл на Русі. 
       Жінка козака, засудженого до смертної кари,  мала  непорушне право на його майно. Ні про яке переслідування  дружини та дітей злочинця не йшлося. Більше того, в  Україні існував звичай, за яким лише жінка могла  зберегти життя засудженому на смерть козакові,  якщо згоджувалася взяти з ним шлюб. 

      За переказами, записаними у другій половині XIX ст. Г.П.  Надхіним на Катеринославщині дізнаємося: „Молодий  козак за якийсь злочин був засуджений до смертної  кари. Коли прочитали декрет і палач підвів  засудженого до плахи, із натовпу вийшла дівчина і  накрила хусткою його голову, даючи тим самим знак,  що вона обирає його собі за чоловіка і тим звільняє  від страти".

     Поряд із Січчю не меншу, а нерідко й більшу роль у         формуванні українського характеру відігравало жіноцтво.    Найвищі чоловічі якості - честолюбство, сміливість, звитяжність тощо - завжди мали простір для цілковитого втілення на Запоріжжі, але ніколи не спрямовувались на «боротьбу за хатню владу». Жіноцтво ж мало доволі повну свободу самовираження вдома. Воювати козаку з дружиною вдома було не до лиця, бо «жінка за три кутки хату держить, а чоловік лише за один». 

В Україні правове  становище жінок-шляхтянок    нормував Литовський  Статут. У його карних і  цивільних постановах був  проведений принцип рівного  права для чоловіків і для  жінок. Зміст статей Литовського  Статуту 1566 і 1588 рр.  підтверджує, що всі привілеї і  права, якими  могликористуватися жінки-  представниці вищих суспільних  станів, залежали від їхнього  майнового становища. Воля й  повноправність українського  жіноцтва проявлялась у  багатьох явно політичних  вчинках.   

         Проводжаючи чоловіків на    Січ, жінки-козачки брали на себе  всі обов’язки: господарські,  виховання дітей, забезпечення  родини. А під час ворожих  нападів гуртувалися, бралися за  зброю. Героїчний подвиг Орисі  Завістної описує в історичній  повісті «Облога Буші»  М.Старицький. Ця мужня жінка  не пошкодувала життя задля  оборони рідної землі - підірвала  себе і сотню ворогів, підпаливши  пороховий льох.  І такі випадки  непоодинокі - войовничих  українок у козацьку добу було  немало. Одна з них славетних  українок - волинська княгиня  Софія Ружинська. В 1609 році  вона, особисто командуючи  загоном у 6000 чоловік піхоти і  кінноти, з прапорами й музикою  взяла штурмом замок князів  Корецьких у м.Черемошні. Мов Богиня-Берегиня, часто сама зі зброєю в руках захищала свою родину. Софія Ружинська та Ганна Борзобогата-Красенська, наприклад, відмовлялися підкорятися вимогам місцевої влади і навіть розпорядженням польського короля. За істориком Антонієм I, жінки-шляхтянки в досліджуваний період ведуть досить активне політичне життя, беручи участь у конференціях, нарадах та сеймиках, у з’їздах сільських господарів... А коли на межі XVI –XVII сторіч православ’я стало в Україні прапором боротьби із засиллям польської мови та польської культури в цілому, немало найдостойніших жінок сміливо ставали на захист православ’я                

       Наслідуючи традиції руських князівен, жінки займалися добродійністю, що виявлялося в заснуванні шкіл, монастирів, будівництві церков, укладанні та виданні книжок. Представницею того завзятою типу жінки-козачки була остання дружина Богдана Хмельницького Катерина. 

         Коли мова заходить про українських жінок (в історично-патріотичному контексті), то згадування знакових імен обмежується міфічною Роксоланою, літописною Ярославною і качанівською Юлією. Більш просунуті знавці гендеру, напруживши пам'ять, можуть спромогтися ще й на Ліну Костенко. Власне, це майже все. Тобто "майже все" лише на перший погляд. Насправді у нас все далеко не так мізерно. Треба лише час від час розширювати обрії і переформатовувати інтелектуальну матрицю. Ось, приміром, кілька вартих згадки імен.

     Єлена Горностаєва. Попри "москальське" прізвище (взяте у заміжжі), є українкою. Жила у XVI столітті, походила з роду князів Чарторийських. Чим заслужила на пам'ять про себе? Тим, що була фундатором Пересопницького монастиря, склала для нього прекрасний статут (товариський) і влаштувала при ньому «шпиталь для убогих і недужих і школу для науки дітей» у вказаному монастирі, збереглося знамените Пересопницьке Євангеліє, перекладене живою українською мовою (1556-1561 рр.).

Ганна Гойська, Раїна Ярмолинська, Раїна Вишневецька. Жили в часи козаччини, підтримували і розвивали монастирі як осередки тогочасної освіти та книгодруку.

 

 

    Ганна Гойська походила зі старовинного дворянського роду Козинських.  Шляхтичка відрізнялася міцним та незалежним характером. Її чоловік,  Василь Богданович Гойський, помер приблизно у 1557 році. Ганна  залишилась одна, дітей не мала і прожила вдовою довгий час. Була багатою  поміщицею і володіла Почаєвом, а також селами Орлям та Козином.  Відвідувала Почаївську Успенську церкву і вирішила відновити монастир,  який існував вже давно, проте запустів через набіги татар, і сприяти його  розвитку. Фактично саме Гойська вважається фундатором знаменитого  Почаївського монастиря.

     

 

 

 

       Раїна Ярмолинська заснувала інший – Загаєцький монастир. Події  розвивались за аналогічною схемою: багата вдова Ярмолинська,  володіючи десятком містечок і сіл на Волині, здійснила закладку  кам’яного храму та келій для монахів "не в унії перебуваючих, а в  грецькій релігії Православної Церкви". Будівництво нової монастирської  обителі благословив Петро Могила. Згідно із фундушевим (дарчим)  записом, монастирю надавались "ґрунти, поля орані та неорані, сіножаті,  ліси, гаї, сади, став з млином та інші пожитки" з чітким окресленням меж  пожертви у вічне користування. Раїна Ярмолинська дала дозвіл на  використання ченцями та їхніми підданими пасовиськ в інших своїх  угіддях, які монастирю не належали, а також право заснування ченцями  у майбутньому нового села, що й було зроблено: на монастирських  землях після знищення татарами у 1675 році Мелехова виникло нове  село – Малі Загайці.

 

 

     Раїна Вишневецька була матір’ю князя Яреми  Вишневецького – вельми недвозначної постаті в  українській історії. Втім, мова не про нього.  Вишневецьку вважають найвідомішою  меценаткою XVII століття. Будучи 25-річною,  заклала у 1614 році Свято-Покровський монастир  (Чернігівщина). Через рік – вручила дарчу  грамоту Густинському Свято-Троїцькому  монастирю, що стояв на землях князів  Вишневецьких. Коштами Раїни Вишневецької  засновано й Мгарський Свято-Преображенський  монастир. У 1619 році Вишневецька відвела під  будівництво монастиря частину Мгарського лісу.  Епізод згадано у повісті Тараса Шевченка  "Близнюки", де йдеться про те, що місце, на  якому зведено монастир, Раїні вказали ангели. У  1636 році Ярема Вишневецький, шануючи  починання матері, видав акт Мгарському  монастирю, що підтверджував його володіння  відведеними йому землями.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

     Сестри княжни Олена і Софія Чарторийські -  надали фундацію    Пересопницькому монастиреві, заснували при монастирі шпиталь для недужих  вбогих, а попри нього й школу для селянських дітей. Княжна Софія переклала з  грецької на українську проповіді отців церкви на кожну неділю в році, взяті з  Євангелія. Згадує про її працю з похвалою наш вчений муж давнини, Кирило  Тарквіліон-Ставровецький.

 

 

 

 

 

     Галшка (Єлизавета) ГулевичівнаМає причетність до закладання  підвалин Києво-Могилянської академії. Точніше так: заснувала Київську  братську школу, котра з часом, об’єднавшись зі школою Києво-  Печерської лаври, поклала початок Академії.Галшка Гулевичівна

     Народилася Галшка у заможній родині шляхтича Василя Гулевича,  найвірогідніше у 1577 році. Походила зі старовинного українського  православного роду Гулевичів, котрий посідав друге місце серед  можновладців Волині і обіймав високі посади воєвод, старост тощо. У  сім'ї Василя Гулевича було п'ятеро дітей — Єлизавета була    наймолодшою. Її діда Федора Гулевича було обрано владикою    Луцьким. Він влаштував для своїх онуків школу на подвір'ї Луцького    замку. Тут Єлизавета освоює основи православ’я, українську, грецьку    та латинську мови. Згодом Василь Гулевич відправляє дітей на навчання до Острозької академії.

     Можливо, маючи такий – як сказали б зараз – бекграунд, Галшка, ставши дорослою, не могла не відписати кошти на заснування нової школи. 14 жовтня 1615 року вона складає і при свідках завіряє свій фундуш (дарчу), в якому йдеться про наступне:

    "Я, Галшка Гулевичівна, дружина його милості пана Стефана Лозки, будучи здорова тілом і розумом, явно і добровільно усвідомлюю цим листом, що я, живучи постійно в давній святій православній вірі Східної Церкви, з любові й приязні до братів моїх — народу руського з давнього часу умислила Церкві Божій добро учинити… Правовірним і благочестивим християнам народу руського в повітах воєводств Київського, Волинського і Брацлавського, станам духовним і світським сіятельним княжатам, вельможним панам шляхті і всякого іншого звання і стану людям руським даю, дарую і записую і відказую, фундую добра мої власнії, дідичні права і вольності шляхетські маючи власний мій двір з землею, зі всім до того двору і землі правами, пожитками, різними належностями, нічого собі самій, ані нащадкам моїм не зоставляючи".            Так був покладений початок Київської братської школи.

  Ганна Борзобагата-Красенська, Софія Ружинська, Олена Зависна. Ці панянки не фінансували монастирі, не дарували їм землі, не займалися благодійництвом. Натомість мали потяг до зброї, їздили верхи, ставали на чолі війська, коли в тому була потреба. Іншими словами, були такими собі козацькими амазонками, доводячи, що Жанна д`Арк (хоч справжня, хоч кіношна) – можлива іпостась не лише європейської жінки, а й нашої також. (Власне, і Міла Йовович-д`Арк – теж наша людина).

        А тепер трохи деталей. Ганна Борзобагата-Красенська, що управляла скарбницею Луцької єпархії, з мечем у руках змагалася проти загонів польського короля Стефана Баторія. За словами очевидців, вона була справжнім воїном, не поступалася у володінні чоловічою зброєю навіть досвідченим лицарям.

      Волинська княгиня Софія Ружинська, очоливши загін козаків, який налічував понад 6000 піхоти й кінноти, приступом взяла фортецю князів Корецьких у місті Черемоші.

      А героїзм та мужність дружини сотника Зависного Олени взагалі потребує величезної шани. Обороняючи місто-фортецю Бушу (зараз село Ямпільського району Вінницької області), сотник вирішив скласти зброю, позаяк більша частина захисників полягла в битві, а польське військо увірвалося до фортеці. Олена Зависна, палко кохаючи свого чоловіка, все ж не могла вибачити йому зраду. Власноруч убивши його, помолилася й підпалила пороховий погріб, висадивши в повітря себе й багатьох ворогів.

     Сестра волинського полковника Івана Донця стала кавалеристкою, не приховуючи своєї жіночої статі. Всю кампанію 1649 року на Волині проти польських військ вона провела в боях, надихаючи своїм прикладом навіть досвідчених козаків.

    Також достеменно відомо, що жінки козаків брали участь у повстанських загонах часів Хмельниччини. Так, у 1584 р. шляхтянка Остапкова з дочкою Софією організували збройний напад на маєток шляхтича Стрижевського в с. Дідківцях на Житомирщині і завдали значних збитків. 
  Сестра полковника Івана Доща брала безпосередню участь як кіннотник у бойових діях проти польсько-шляхетських військ на Волині 1649 р. Під час однієї з атак загинула. 
    Як свідчать документи, 1524 року після битви під замком Прухник на Поділлі серед убитих захисників були знайдені тіла жінок, переодягнених у чоловічий одяг. Щоб їх не розпізнали, жінки навіть поголили собі голови. 


   Владу над козаками Правобережної України і вплив на них мала „мати  полководця", дружина фастівського полковника Семена Палія - Феодосія.  Вона не тільки вміла доброчинно прийняти послів, а й за відсутності  чоловіка керувала господарськими справами Фастівського козацького  полку. В період заслання С. Палія до Сибіру не раз проводила походи  проти московітів та польської шляхти, обороняючи край від їхніх зазіхань. 
 

 Також дружина Семена Палія нерідко заміняла полковника у  справах (мал.)

 

 

 

 

 

 

 

 


   Постійна небезпека, війни і повстання були тими  обставинами, що історично створили тип жінки-оборонця  своєї садиби і родини, привчили українок до витривалості,  самостійності, сміливості, вміння постояти за себе зі зброєю в  руках. 
    Панівний тип жінки-козачки – це образ дружини- господині, яка дає лад в усьому при відсутності свого  чоловіка, зайнятого у військових походах. Будучи г  рамотною, національно відданою, вона любила Батьківщину і г отова була до її захисту. Зневага до жінки-українки жорстоко переслідувалася козаками. У вироках, записаних до „Войска Запорозкого козацкого Прилукского полка Справной книги", сказано, що 1707 р. за зґвалтування місцевої жительки Гребенички було страчено козака                            П. Микитченка. Згідно зі звичаєвим правом, нещадно карали не лише за присутність жінки на Січі, а й за перелюбство. За цей злочин козаки відповідали сповна. Зокрема, у вироках, записаних до „Справной книги", говориться, що парубка Грицька за такий ганебний гріх засуджено до спалення на вогнищі." 

     За звичаями Січі, як справжні лицарі, козаки мали суворо дотримуватися ґречності з жіноцтвом. Наскільки великої ваги надавалося стосункам жінки і чоловіка, свідчить звичай, згідно з яким покарання чекало кожного, хто образить жінку. Коли козак «зганьбить жінку не за пристойністю - публічно на базарі киями покарати». 
    За свідченням джерел, козацький отаман Іван Сірко  досить суворо дотримувався цієї традиції. Бо за кривду,  вчинену кимось із запорожців полоненій туркені,  черкесці чи татарці, він засуджував винного до страти.  Це виділяє запорозьких козаків зі всіх воїнів того часу  як високоморальних і благородних лицарів, захисників  справедливості і доброчинності. 
     Запорожцям не дозволялося бути жонатими у місці  їхнього проживання (на Січі), а жінкам одружених  годилося жити поблизу, в зимівках і слободах, куди  козаки навідувалися час від часу. Однак брати участь у  козацьких судах жінкам не заборонялося. 
     Козак до жінки ставився підкреслено з повагою,  великодушно та шляхетно. Вона була для нього зіркою  Світла, до якої хоч близько, але дотягнутися «зась».  Суворі січові звичаї і порядки, які не допускали жінку,  хто б вона не була: чи люблячою дружиною, чи  коханою дівчиною; спартанський, аскетичний спосіб  життя воїна-лицаря - сприяли вихованню в козака  високої святості до прекрасної половини людського роду. 

За її честь і волю козак йшов, не задумуючись, і у вогонь, і у воду. Дітям своїм козаки давали настанову: 
«- Бережи, сину, заповідь батька свого і не відкидай науки матері своєї!» 

     Тож  не варто забувати звичаї козаків, які поклонялися жінці-матері – Богородиці. Адже храмовим святом на Запоріжжі була свята Покрова Пресвятої Богородиці. Козаки носили на грудях її зображення, а значна частина церков і каплиць, зведених на землях запорозьких вольностей, присвячувалася Богоматері. Запоріжжя було духовною Вітчизною козацтва, символічною, ідеальною матір’ю, де «Луг–батько», а «Січ-Мати», де завжди панував культ волі. 

     А жінкам, не варто забувати, що вони  козацького роду, і мають шанувати чоловіків так, як робили це жінки за козацької доби. 

 


 

 

При написанні статті використані матеріали Вікіпедії, а також сайтів "Рідна Україна""Історична Волинь""Козацтво", "Загаєцький монастир" "Гармонія" "Обозреватель", "Сонях", "ХайВей", "На скрижалях", "Мамаєва Слобода"

 

 

 

 

 

Переглядів: 257 | Додав: Фест | Теги: козацтво, українська жінка, козак, стосунки козак-жінка, жінка | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:
Календар
«  Травень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031

Архів записів

Наше опитування
Оцініть наш сайт
Всього відповідей: 100

Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0


Рада козацьких отаманів України © 2017
Вітаємо Вас Гість | Головна · Реєстрація · Вхід
Сайт створено у системі uCoz студією Срочно-Сайт.org